Побут українських козаків

Говорити з великою часткою вірогідності про звичаї українських козаків можна, починаючи з періоду гетьмана Павла Скоропадського. Коли ж козацтво тільки починало формуватися як явище, воно носило «різношерстий» характер. Серед перших козаків були і татари, і поляки, і українці, і білоруси, і росіяни та багато інших народів. Тоді говорити про козаків – захисників православ'я не доводилося. Але з роками це положення змінилося. З часом саме дотримання звичаїв і обітниць зробило козаків козаками.

Після скасування козацтва російською імператрицею Катериною Великою багато звичаїв та обрядів забулися – загубилися. Однак історики знайшли багато відсутніх частин головоломки, і ми можемо досить точно уявити собі козака в зеніті слави: нещадного до ворогів воїна, норовистого, якому при цьому не чужі були великодушність і щедрість, а гостинність козаків була настільки ж легендарною, як і їх героїчні походи проти Золотої Орди і Речі Посполитої.

Постійні війни і сутички на кордонах створили, якщо можна так висловитися, «веселого воїна». Козаки могли днями безперервно пити з товаришами, гуляючи масштабні застілля – вони знали, що під час війни не візьмуть ані краплі до рота, щоб залишатися максимально боєздатними одиницями. Щодня дивлячись в очі смерті, козак залишається мовчазним в побуті, сумним солдатом, суворим батьком. У той же час він міг і «розгулятися», розповісти іскрометний жарт, влаштувати «шоу». Адже козаки не тільки пам'ятали про смерть, а й розуміли: у житті занадто багато болю, щоб витрачати його ще й на повну самоізоляцію. Будучи сімейними людьми, поважаючи товаришів, залишаючись відданими своєму народові, козаки обрали основою для свого побуту 10 біблійних заповідей. Від цих заповідей відбулися обряди і багато традицій козаків.

Традиції і обряд не були «висічені в камені», а передавалися з вуст у вуста, перетворюючись на «неписаний закон». Біля витоків традицій лежали повагу до старших, шанування гостя, повагу до жінки.

Козаки і батьки

Основа основ козацької громади: мати, батько, хресний і хресна. Вважалося, що діти віддають останні борги батькам на 40-й день після їх смерті – на поминках.

Хрещена мати була «другою мамою» для хрещениці, допомагаючи готувати дівчинку до життя дружини козака. Хресна вчила майбутню козачку рукоділлю, праці, домашньому господарству. Хресний ж ставав «другим батьком» хрещеника – він готував хлопчика до козацької служби. І тут, як не дивно, він грав роль куди більшу, ніж батько хлопчика – і попит з нього був куди більший.

Мати і батько залишалися «іконами», без дозволу яких діти не сміли навіть приступити до роботи. Це один із звичаїв, збережений донині: патріархальна козача сім'я живе саме так. Неповага до батьків була ледве чи ні гріхом смертним, а про весілля без батьківської згоди молоді люди навіть подумати не могли. У роки козацтва розлучень практично не бувало.

Ставлення до старших

Не важливо, хто перед козаком – старий жебрак або старий отаман, повага до прожитого життя залишалась однаково високою. Розуміючи, що вік бере своє, і людина вже об'єктивно не здатна виконати ту чи іншу роботу, молодші козаки завжди і в усьому допомагали старшим односельцям. При них вони ставали більш стриманими, дбайливішими. Якщо старий заходив у будинок або на збори, козаки вставали, а зустрічаючи старого на вулиці, кланялися.

Крім того, при старших не дозволяли сидіти, курити і говорити без дозволу. Лихословити і перечити старшому – нечуваний злочин тих років! Неввічливо було обганяти старшого за віком – обов'язково треба цікавитися дозволом пройти повз нього. В хату вперед пропускали старших.

Варто також відзначити, що літні люди були чи ні суддями: одного їх слова було достатньо, щоб вирішити будь-який конфлікт «молодих», будь то бійка чи суперечка.

Шанування жінки, а особливо старшої сестри, прищеплювалося з малого віку. До глибокої сивини молодший брат знає старшу сестру тільки як «неньку», що виходжувала брата, коли мама була зайнята домашньою роботою.

Козаки і гості

Козаки вірили: гість посланий Богом. Особливо бажаними і шанованими гостями були люди, що прийшли здалеку, просто незнайомі люди і ті подорожні, що потребують дах над головою. Загальним презирством користувався той, хто відмовив гостю в притулку.

Гостя завжди садили на чолі столу і пропонували краще місце для відпочинку. Цікаво, що мінімум три дні козаки не цікавилися у гостя ані ім'ям, ані місцем, звідки він прибув – це вважалося непристойним. Гості були настільки культовими особистостями, що їм місцем поступалися навіть старі. Подорожуючи козацькими землями, козак міг не брати їжі ані для себе, ані для коня – він скрізь був бажаним гостем, адже у нього скрізь є родичі, дівера, свати, куми, товариші по службі. На худий кінець завжди є просто незнайомі люди, що почитають гостя, як і самі козаки. Козаки майже ніколи не зупинялися в заїжджих дворах.

У місті Богуслав (Херсонська область) в державному архіві зберігається такий запис: «Я служив два роки в Богуславі, а звідти недалеко козачі рибні заводи. Бувало, прийдеш на завод, а тебе навіть не запитають, що ти за людина, а негайно: дайте-но поїсти козакові і чаркою горілки пригостить, може бути, він прийшов здалеку і втомився, а як поїси, ще й запропонують відпочити, а потім тільки запитають: «Хто такий? Чи не шукаєш роботу?
– Ну, скажеш, шукаю.
– Так у нас є робота, приставай до нас.»

Майже неймовірний факт, якщо вірити католицькому священику та історику Єнджею Кітовічу: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці – він залишиться на своєму місці. Козаки не крали ані у своїх, ані у гостей, а пригостити своїм вином перехожого було для них священним обов'язком.

Ставлення до жінки

По поведінці жінки (будь то мати, сестра або дружина) оцінювався сам козак в тій же мірі, як і сам ставився до них. Дотримуючись християнської доктрини, козаки пам'ятали: «Так буде боятись дружина чоловіка свого». При цьому зберігалися вікові устої: чоловік не втручався у справи жінки, а жінка – у справи чоловіки. Обов'язки були строго розмежовані, і займатися чоловікові жіночою справою було ганьбою.

Жінка незалежно від свого статусу в сім'ї була персоною № 1 для захисту, тому що вона – майбутнє козацького роду. Хоч у жінок того часу було не так багато прав порівняно з сучасницями (наприклад, жінки не могли бути присутніми на зборах, їх «голосом» виступали батько, старший брат, отаман або хресний батько), але вони користувалися таким пошаною, що права чоловіків їм не дуже-то і були потрібні. Глава сімейства не так часто з'являвся вдома – більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. Звичайно, його слово було в сім'ї законом, але в його відсутність главою залишалася мати, відповідальна за виховання дітей. Цікаво, що навіть випадковий перехожий міг легко «надерти вуха» шибеникові, просто зробити йому зауваження і відвести дитину додому, де батьки «додадуть» за негідну поведінку.

Крім того мати і батько ніколи не з'ясовували стосунки при дітях – вони берегли їх від нещасть всіма способами. Цікаво, що козачка до чоловіка зверталася по імені та по батькові, а до незнайомого козака – тільки «чоловік». Вона не з'являлася на людях без покритої голови, не носила чоловічого одягу, а стрижка волосся вважалася ганьбою.

До своїй дружини козаки зверталися по імені (в літньому віці – «мати» або навіть по імені та по батькові). До жінки-незнайомки козаки зверталися відповідно до віку: «матуся», «сестра», «дочка» («внучка»).

Відносини між козаками

Підходячи до групи людей, козаки кланялися зі словами «Здоровенькі були, козаки!», «Здорово, козаки!» і т.д., на що слідувала відповідь: «Слава Богу!». При зустрічі після довгої розлуки, при прощанні, а також на головні свята (наприклад, на Великдень) козаки обіймалися й прикладалися щоками.

Діти зверталися до старших, ніби до рідні: «дядько», «тьотя», «тітка», «дядько». Додавали ім'я, якщо знали. До козаків і козачок похилого віку вони зверталися «батько», «діду», «баба», «бабуся» з додаванням імені, якщо, звичайно, знали його. Такий звичай і зараз зустрічається повсюдно.

Заходячи в будинок, козаки обов'язково хрестилися, дивлячись на образи святих, а чоловіки обов'язково при цьому знімали шапку. При виході з хати або куреня вони робили те ж саме.

Просили вибачення і дякували козаки практично завжди з божим ім'ям на вустах: «Прости Христа ради», «Бережи тебе Господь», «Спаси, Христос». Без молитви козаки не починали і не закінчували ані трапези, ані польові роботи. Цікаво, що козаки відчували потребу в допомозі ближнім: вони обов'язково спочатку запропонують їжу та випивку тому, хто сидить поруч, а потім тільки самі скуштують харчі, обов'язково допоможуть підняти те, що впало, допоможуть щось донести до потрібного місця. Козаки ніколи не відмовляли в милостині, бо гріх.

Крім того, козаки вважали, що борг гірше неволі, тому всі борги намагалися повернути якомога швидше. Навіть безкорисність – борг, за який треба відплатити тим самим.

Хоч самі козаки ставилися до випивки позитивно як до способу проведення дозвілля, їх ставлення до п'яниць було, ніби ті – вороги роду козацького. Померлого випиваку гребували ховати з усіма – для них був окремий цвинтар, поруч з самогубцями. П'яницям рідко ставили хрести, але завжди забивали осиковий кіл у могилу.

Козаки любили прикрашати свої бойові заслуги під час застіль, але вони не брехали в побуті, і особливо – в справах. Страшна ганьба для козака бути спійманим на брехні. Цікаво, що під час гулянь, дітям не дозволялося не тільки знаходитися за одним столом з дорослими, але навіть бути присутнім в кімнаті в цей момент. Ще більш суворим у плані застіль були старообрядницькі сім'ї: не дозволялися тютюн і випивка, крім вина.

Сьогодні на весіллях можна побачити одну з «ігор» – викуп і крадіжку нареченої. Цей звичай зберігся з часів козацтва. Якщо батьки не дають згоди на весілля дочки, наречений міг її «умикнути». Відбувалося це, правда, виключно за попередньою змовою майбутніх молодят – молодий козак платив «викуп» майбутньому тестеві. Але якщо молода людина «зганьбила честь» дівиці, а справа не закінчилася весіллям, конфлікт міг дійти до кровопролиття, до якого приєднувалися навіть далекі родичі. Сім'я – культ козака.

Побут козаків

Одяг – друга шкіра козака. Він носив тільки свій одяг і тримав його в чистоті. Прийти на застілля брудним – за це можна було легко стати об'єктом загальних насмішок. Любителі випити, козаки на застіллях намагалися не напиватися до чортиків. Примітно, що «горілку» козаки розносили виключно на підносах, і якщо до випивки тягнувся той, хто вже добряче «набрався», його просто обносили. Таку людину могли легко відправити проспатися. Одна з застільних пісень нагадувала: «Пій, то розум не пропивай». Випивати не змушували – це справа добровільна, але хоча б пригубити чарку під час тосту козак зобов'язаний.

Цікаво, що в побуті були як окремі гуляння (чоловіків з чоловіками і жінок з жінками), так і загальні, і під час загальних застіль чоловіки сідали з одного боку столу, а жінки – з іншого. Козаки знали: хмільна голова може допустити зайве щодо чужої дружини. Швидкі на розправу козаки цілком могли закінчити таке застілля і бійкою, і пустити в хід зброю.

Довгий час до весіль не допускалися неодружені пари. Це пояснювалося турботою про моральність молоді, так як під час весільних застіль допускалися певні вольності. «Прилиплі» до вікон погляди молодих людей – звичайна справа під час весіль.

Строгість козаків на людях легко пояснюється їх способом життя. Козаки не були надлюдьми, і в боях теж зазнавали втрат, нерідко значних. Їхні дружини могли голосити чоловікам, мовляв, «ніколи під руку мене не візьмеш, не притулишся до мене, дитини не приголубити – як дикун!». У душі козаки відчували сором за те, що вижили в битві, де померли їхні товариші. Їм не хотілося своїм щастям зайвий раз нагадувати про горе козачкам, які втратили своїх чоловіків. Щоб невтішна вдова не пояснює маленькій дитині важку правду, що батько більше не повернеться, козаки ніколи не брали своїх дітей на руки.

При всій строгості, козаки дуже любили подарунки та гостинці. Звідки б козак не їхав, він обов'язково щось везе з собою, навіть йдучи в гості.

Похорон

Козачий похорон мало чим відрізнялися від інших. Якщо вмирала незаймана, тіло несли виключно тільки такі ж молоді козачки, віддаючи таким чином данину поваги цнотливості і непорочності покійною.

Тіло померлого несли на кладовище на ношах. Труну чоловіка покривався чорним або червоним покривалом і білим – труну жінки.


Козацький кінь

Ставлення до коня у всіх без винятку козаків було особливим. Кінь – кращий друг і вірний супутник козака. Перед від'їздом на війну, жінка кланялась в ноги тварині, «щоб повернув козака додому», і тільки потім – батьків чоловіка, щоб не переставали читати молитви за його здоров'я. Коли козак повертався, дружина також кланялась спочатку коневі – дякувала.

Коли ховали козака, якщо його кінь залишався живий, він йшов першим перед похоронною процесією (навіть попереду рідні покійного) позаду труни. Коня покривали чорним або червоним чепраком (підстилка під сідло), а збоку до сідла підвішували зброю козака.

Відносини між козацькими громадами та сусідами

Козак ніколи не образить свого односельця, не обдурить його, завжди допоможе, ставиться до нього, як до брата. Однак грабунком «на стороні» козаки не гребували. Вони намагалися звести до мінімуму грабежі у одновірців, але віддати вогню польське, татарське або турецьке поселення для них було майже богоугодною справою. При всіх своїх перевагах, козаки були нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, чужої крові, тому їх напади на сусідні держави подеколи були не менш жорстокими і жахливими, ніж татаро-монгольські набіги на Русь.

При цьому козаки не просто ненавиділи, але відверто не терпіли трусів, до якого б роду вони не відносилися. Боягуз-ворог міг не розраховувати на легку смерть. Козаки були людьми справи, і часто говорили: «Від зайвих слів слабшають руки».

Виховання козака


Козаки нерідко залишалися холостяками. Холостяцькому життю «сприяли» постійні війни – люди просто не встигали обзавестися сім'єю. Ті ж, хто віддав перевагу розпусті, а не сімейному життю, якщо були спіймані «на гарячому», каралися смертю.

Були й ті козаки, які брали обітницю безшлюбності, цілком віддаючи себе військовій службі. Такі люди виховували чужих дітей – майбутніх козаків – «всім світом». Поява перших зубів у дитини, перші його слова, перші кроки викликали бурю захоплення у загартованих десятками, а то й сотнями боїв воїнів!

Народження хлопчика для козака – справжня радість... І справжнє горе для матері. Микола Гоголь без перебільшень описував побут козаків у своєму творі «Тарас Бульба», і мати, що вмовляє батька залишити дитину хоча б на кілька днів, щоб надивитися на свою кровинка, на своє щастя, боячись, що більше ніколи його не побачить, не була вигадкою. Хлопчик – значить воїн за замовчуванням. І подарунки йому були відповідні: рушниці, ножі, порох, лук і стріли. Як тільки у дитини прорізався перший зуб, його несли до церкви на молебень Іванові-воїну. Часто у цих малюків першими словами були не «мама» чи «тато», а «пу» і «но» – команда стріляти і наказ коню рухатися вперед. Козаки були неперевершеними стрілками. Існують підтвердження, що кращі могли вибити монетку з рук людини, що тримає її на значній відстані. Все через те, що діти з малого віку вчилися стріляти під час ігор з однолітками. Дитина в три роки могла скакати по двору на коні, а в п'ять років – у всю роз'їжджати по степу.

Жінка

До заміжжя молоді дівчата були повністю вільними від багатьох обмежень і часто грали на одному рівні із своїми майбутніми чоловіками.

Як писалося раніше, перші козацькі об'єднання складалися, в тому числі, з татар, які сповідували мусульманську віру. Тому до XVI століття влада чоловіка над жінкою була необмеженою. Але вже до кінця XVII століття жінки отримали ряд вольностей, особливо ближче до старості. Дійшло до того, що жінка навіть могла стримати чоловіка, якщо вважала, що він «говорить або дозволяє собі зайве».

Суміш різних кровей робила жінок особливо красивими. Що відзначається донині – українки вважаються одними з найкрасивіших жінок світу. Такими були й козачки, що відзначено рядом письменників, у т.ч. Львом Толстим. Досі, з козацьких часів тягнеться відмінна особливість господині будинку: охайний вигляд, гарний одяг і постійний догляд за домашнім затишком.

Душа козака

Козаки були послідовні у своїй жорстокості до іновірців та народів з іншими звичаями. Готові мстити за колишні гоніння і приниження, вони самі являли собою приклад незламної волі – в жорстокості до самих себе. Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Яскравим прикладом служить отаман Запорізької Січі Дмитро Вишневецький. Коли він потрапивши у полон, султан наказав підвісити свого найлютішого ворога на гаку над прірвою за ребро. Він не відрікся від Христа і продовжував проклинати Магомета до тих пір, поки не сконав. Легенда свідчить, що турки вирізали і з'їли його серце, сподіваючись отримати хоробрість козацького отамана.

Козаки вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею в після смерті.

Багатства козаків Звичайно, козаки не були лицарями на білих конях. Як і всяке військо того часу, вони віддавалися піратству і грабіжкам. При любові до багатств, вони залишалися непідкупними до самого заходу ери козацтва. Історія зберегла яскравий приклад принциповості козаків, який служить нагадуванням, що душа дорожча від золота.

У 1627–1637 рр.. козаки часто здійснювали набіги на турецькі володіння, і султан нічого не міг протиставити їм. Він слав послів, обіцяючи козакам щорічну данину, якщо тільки ті відмовляться від грабежів. Козаки визнали цю пропозицію образою їх козачої честі, на що відповіли новими набігами. Остання надія султана – дар чотирьох золотих каптанів козацьким воєводам. Вони гидливо відкинули дари мовляючи, що їм не потрібні султанські подарунки.

Морські походи

Морські походи козаків не перестають вражати своєю зухвалістю і удачливістю. Їх походи не припинялися ні в тумани, ні в шторми. На легких козацьких кораблях поміщалося від 30 до 80 осіб. На цих обшитих очеретом судах вони примудрялися розоряти навіть Стамбул. І не просто розоряти, а звільняти і забирати на батьківщину полонених – своїх братів. Рідкісне явище на морі – «гра в одні ворота» якоїсь із сторін конфлікту. Козаки практично завжди виходили переможцями з морських битв, пускаючи на дно добре озброєні турецькі кораблі з усією командою. Козаки громили портові міста Туреччини, Румунії, Грузії.

Козача слава

Строга дисципліна, принциповість і жорстокість до ворогів козаків робили їх «ласим шматочком» для будь-якого європейської держави. Сам спосіб життя, повний аскетизму, поневірянь і горя, загартував цих людей. На службу козаків запрошували французи і німці, однак найбільше у свою армію прагнули дістати козаків найближчі сусіди. Так, в 1574 році молдавський правитель Іоан Воде Лютий (Вітязул) просив козаків допомогти впоратися з турецьким гнітом і здобути незалежність від Османської імперії. Сам гетьман Іван Свірговський з військом близько 1400 осіб виступив на допомогу братам по вірі. Іван Лютий зустрічав козаків гарматними залпами, а на бенкеті в їх честь приніс старшинам срібні блюда з горами червінців на знак подяки. Козаки відкинули гроші, сказавши, що прийшли допомогти впоратися з невірними – і нічого більше. Примітно, що перша битва, що відбулася в 1575 році, закінчилася нищівною поразкою турків, хоч військо козаків було набагато меншим – і це при облозі фортеці! Після цього відбувся ще ряд блискучих битв, однак під час однієї з ключових (при штурмі Кілії, нині Одеська область), гетьман пав у битві (згідно з текстом однією з народних пісень, що дійшла до наших днів, його полоненили і стратили у Стамбулі). Розділене раніше самим гетьманом військо не встигло з'єднатися вчасно, а турки підірвали частину міста разом із козаками під час облоги Свігорським, і, організувавши контратаку, розбили практично все військо. Зазнавши колосальні втрати, дві армії козаків все ж з'єдналися після поразки першої, повернувшись на Україну.

Стародавні українські весільні звичаї

Українські традиції — надзвичайно цікаві та різноманітні. Велика кількість народних весільних звичаїв пов’язані із природою, традиціями землеробства та тваринництва. Деякі звичаї не дійшли до нашого часу, деякі відновили зі слів тих, хто приймав в них участь. В наш час все більше людей прагнуть святкувати найважливішу подію в житті за традиціями наших предків. Весілля в народному стилі, із народними піснями та танцями, невичерпні народні традиції святкування та застілля стають прикрасою нашого часу, входять до скарбниці національного спадку.

Цікавим весільним звичаєм вважався барвінковий обряд. Сутність цього обряду полягає в зборі листя та квітів барвінку для виготовлення весільних вінків для молодят. Коріння цієї традиції треба шукати в дохристиянській історії, коли наші пращури вклонялися культу рослинності.


Коровайний обряд можна назвати найважливішим серед весільних звичаїв. Весільний хліб випікали зазвичай в і домі нареченого, і в домі нареченої. Для цього запрошували рідних та сусідив. Взагалі, в процесі підготовки до весілля могли брати участь всі жителі села. Керували процесом випікання жінки, які були заміжні тільки один раз. Вважалося, що все це забезпечить молодій родині довге і щасливе подружнє життя.

Цікавим доповненням до весільних звичаїв українського народу можна вважати ритуальне переодягання, яке відбувалося на другий день святкування. Гості перевдягалися в нареченого та наречену, лікаря, цигана, циганку, діда та бабу. Переодягнені гості йшли по селі з піснями та заходили в кожен двір. Вони запрошували приєднатися до весільного святкування, ловили домашніх птахів та відносили їх до будинку нареченого.

Обряд покривання вважають найбільш драматичним весільним звичаєм. Від символізував перехід із дівочого життя в заміжнє. Під час цього обряду молоді розділяли весільних хліб і їли його, що символізувало створення нової молодої родини. Після цього слідувало розплітання дівочої коси. Цей обряд проводили по-різному в різних місцевостях та в різні роки. Молоду дружину садили на діжку, рідні розплітали її волосся та змащували його маслом або медом. Подільський звичай розплітання коси проводив молодий чоловік. Він не просто розплітав косу, а відрізав її ножицями. В західній частині України на косу дружини прив’язували до цвяха, що стирчав зі стіни. Під час весільного танцю молодий повинен був швидко відрубати косу сокирою. Після цього на голову дружині пов’язували хустку або одягали очіпок.

Про всі весільні звичаї неможливо розказати, так як вони відрізняються в різних частинах України, кожна область має власні весільні звичаї, які доносять до нових поколінь мудрість, накопичену віками нашими пращурами.



Джерело: http://www.vesilniymusic.com.ua

Українські звичаї — душа народу

У різних народів своя спадщина і звичаї, сформовані протягом століть або навіть тисячоліть. Звичаї — це обличчя народу, подивившись в яке ми відразу можемо дізнатися, що це за народ. Звичаї — це ті неписані правила, яким люди слідують повсякденно у своїх найменших домашніх турботах і найбільш важливій суспільній діяльності.

Споконвіку було трепетним ставлення до традицій. Навіть після прийняття християнства українці зберегли багато своїх народних стародавніх звичаїв, тільки об’єднавши їх з релігійними. І сьогодні, через тисячі років, вже непросто виявити грань, де в українських звичаях закінчується стародавня культура, а-де починається християнська.

Різдво

Одним з основних українських звичаїв є святкування Різдва. У передріздвяний день — 6 січня — святкують Святвечір. Основними стравами на Святий вечір є кутя — рисова або пшенична каша з медом, родзинками і маком, а також узвар — компот із сухофруктів з медом. Усього, за звичаєм, у Святвечір подають 12 пісних страв. А ось 7 січня, на саме Різдво, готують великий родинний стіл. Оскільки піст закінчився, на стіл подають різноманітні м’ясні страви.

За звичаєм, під вечір Різдва юрба колядників ходила з торбами для збору гостинців. Вони вибирали собі головного — Березу (або Березая), латкового (який збирав сало і ковбаси), скарбонаря, хлібоношу, зіркаря (носив зорю), танцюристів, дзвонарів, скрипалів та ін. Коляда тривала кілька ночей, поки не обходили кожен будинок у поселенні.

Масляна

Ще один популярний український звичай — тиждень Масляної. Це свято існувало на Русі ще в дохристиянські часи. Звичай передбачає проводи зими і зустріч весни. Після появи християнства на Русі Масляну відзначають в останній тиждень перед Великим постом. Основні відмінності свята — це млинці й народні гуляння.

У Древній Русі млинець вважали символом сонця, оскільки він, подібно до сонця, теж жовтий, круглий і гарячий, і вірили, що з’їдаючи млинець люди отримують частинку його тепла й сили.

Великдень

Свято Воскресіння Господнього або Великдень святкують у перший тиждень після весняного рівнодення і повного місяця. Разом із людьми його відзначає і природа, що пробуджується.

Родинний обід цього дня готують особливо урочисто і прикрашають квітами. Звичай фарбувати яйця — обов’язковий атрибут свята. Також на Великдень існує звичай вітати один одного радісним вигуком «Христос воскрес!», на що відповідають — «Воістину воскрес!» Це привітання висловлює радість віруючих, аналогічну радості апостолів, які дізналися про воскресіння Христа.

Трійця

Згідно з Біблією, цього дня на апостолів зійшла благодать Святого Духа. В Україні свято Трійці відзначають 3 дні — Зелений або Клечальний тиждень, Клечальний понеділок і Богодухів день.

На Зелений тиждень, згідно з повір’ями, треба бути обережними, оскільки це день активності потерчат, мавок, русалок та іншої нечистої. На Зелений тиждень, за українськими звичаями, дівчата ворожать. Вони йдуть до ставка і пускають вінки за водою, і якщо вони зійдуться, то вважається, що дівчина в цьому році має вийти заміж. У Зелений тиждень також відвідують на кладовищі своїх померлих родичів.

У Клечальний понеділок після церковної служби, за традицією, освячують поля, щоб Бог захистив їх від пожеж та граду. Діти влаштовують ігри.

Богодухів день особливо відзначають дівчата. Вони організовують різні забави, наприклад, «водити Тополю». Її суть полягає в тому, що вибирають найкрасивішу дівчину, яка й відіграє роль Тополі. Красуню прикрашають вінками так, щоб її ніхто не міг упізнати. У супроводі веселої ватаги Тополя ходить від хати до хати, і господар кожної повинен їй щедро віддячити гостинцями.

Івана Купала

Івана Купала, або Іванів день, — є одним із народних обрядових звичаїв. Його історія йде в дуже глибоку старовину. Свято пов’язане з періодом літнього сонцестояння, поворотом сонця до зими. Його відзначають у ніч на 7 липня або за старим стилем 24 червня, коли чарівна краса природи створює казковий краєвид, де і відбуваються магічні купальські забави.

Ніч на Івана Купала, найчастіше дуже темна, а чари в цю ніч особливо могутні. У цю пору, за повір’ями, дозріває багато магічних рослин, які потрібно зібрати до схід сонця. Цілющою є купальська роса, якою, за звичаями, необхідно вмитися.

У цю ніч прокидається «нечиста сила», чути гомін тварин, розпускається папороть, вона займається дивним вогнем, відразу гасне й обсипається. Тому, хто зірве цю квітку, відкриються багатства всієї землі і він отримає всемогутність. Широко відомі купальські ворожіння: дівчата кидають вінки у воду і спостерігають за ними, чий вінок швидше за всіх попливе, та і вийде заміж раніше за інших.

Старовинні звичаї — скарб українського народу та культури. Хоча всі ці рухи, обряди і слова, які складають народні звичаї, на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, але вони віють на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є живущим бальзамом для душі, який наповнює її потужною силою.

Традиції української вишиванки

На ПОЧАТКУ XX СТ. кустарне виробництво зайняло певне місце в народному господарстві і сприяло залученню широких кіл майстрів до загального мистецького життя країни, до активної творчої діяльності. Ганна Собачко створює ескізи, які потім вишивають в артілях Київщини і Полтавщини. її композиції сповнені стрімкого руху, колористичного напруження.

Загострена фантазія майстрині породжує різноманітні квіти, що переростають у казкові витвори, в яких реальне і фантастичне зміщено, що утворює образи то тривожні, то спокійні й врівноважені. Саме роботи Собачко, а також Євмена Пшеченка, Гликерії Цибульової, Параски Власенко з успіхом експонувались починаючи з 1922 року на міжнародних виставках у Берліні, Празі, Лондоні, Парижі. У 1934-році у Києві створюються Центральні експериментальні майстерні, де народні майстри і художники-професіонали ведуть пошуки нових форм. Сюди були запрошені П. Власенко з с. Скопців, М. Приймаченко з с. Болотні, петриківчани Т. Пата, В. Павленко, П. Глущенко, які створювали ескізи для панно, подушок, рушників.



У своїх пошуках петриківчани виходили з традицій настінного малювання і власних творчих спрямувань. їхні роботи — це типовий петриківський розпис, відтворений технікою гладі.
Українська вишивка сьогодні — складне, багатогранне явище, що розвивається в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. У відомих осередках вишивання — таких, як Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші,— створені підприємства художніх промислів, що відроджують і далі розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону.

Вишивка — один з масових і найбільш улюблених видів народного мистецтва. Вона є складовою частиною народного костюма, активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності і неповторності. Вишиті вироби органічно увійшли до побуту людей, прикрасили сучасний інтер'єр.


Для робіт Параски Власенко цього періоду характерним є принцип вільної, невимушеної і водночас врівноваженої композиції, сповненої святкового, мажорного звучання. Вона будує свої панно на поєднанні об'ємних і площинно трактованих форм.

Починаючи з ЗО—40-х років у вишивці утверджується тенденція до створення речей підкреслено декоративного характеру. Водночас відчутне прагнення скерувати вишивку в бік сюжетно-тематичних полотен з підсиленням рис станковізму. В таких творах вишивка виступає лише як технічний засіб для створення художнього образу.

У 30-ті роки в народній вишивці відбуваються певні зміни художнього стилю. В буковинському шитві це проявляється у все більшому розповсюдженні рослинних мотивів, їх реалістичному трактуванні. Розширюється колірна гама яскравих тонів, застосовуються тонкі нитки муліне, кольоровий бісер. Техніки гладь, хрестик витісняють давні місцеві народні техніки.

Яворівська вишивка Львівської області в 20-30-х роках також переживає оновлення своєї художньо-образної мови. Дрібноузорні орнаменти, що прикрашали вироби домашнього полотна, поступилися місцем соковитим, крупнорельєфним багатобарвним орнаментам на фабричній кольоровій тканині.

Вишивка гладдю, що на Львівщині має назву гапт, або кладення, набуває у 30-ті роки розповсюдження на території Київського Полісся. Тут широко побутують «писані» або «рисовані» жіночі і чоловічі сорочки, в яких прикрашають комір, чохли, поділ, рукави. Це умовно вирішені різноманітні за формою квіти, листочки, пуп'янки з численними пагінцями, вусиками, відростками. Вишивання «писаних» сорочок потребувало неабиякої вправності і художнього хисту як у композиційній побудові орнаментів, так і в їх розміщенні і ритмічному зіставленні на загальній схемі сорочки. Так, в с. Мусійки Іванківського району найкращою майстринею була Ганна Єрмоленко, в с. Сукачі — Катерина Онопрієнко. Відомою на все село Болотню була мати Марії Приймаченко Параска Василівна.

Сучасна українська вишивка — складне, багатогранне явище. Розвивається вона в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. Традиції української вишивки і подальший розвиток її локальних особливостей знаходимо на підприємствах Укрхудожпрому, розташованих у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники, діяльність яких спрямована на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.

Наталя Гречанівська багато років працювала головним художником художньо-виробничого об'єднання ім. Т. Г. Шевченка. У створених нею сорочках, жіночих блузах домінуючим кольором завжди виступає червоний, звучання якого підсилює чорний (іноді жовтий, синій). Це і невеличке вкраплення чорного в середину «зірочки», і окреслення тонкою павутинкою «штапівки» поверх основного рисунка, і контур «обвідочки» навколо основного малюнка, що надає орнаменту рис стриманості, чіткості.

Для вишивок Київщини типовими є легкі, ажурні композиції. Широко використовуються тут не тільки мережки, а й інші ажурні техніки. Застосовується ця техніка при оздобленні чоловічих сорочок червоним, чорним кольорами і дає монументальні, крупно окреслені ажурні клітини. На Київщині здавна існує звичай прикрашати сорочки «занизуванням» червоного кольору. Цю традицію Київського Полісся продовжує в своїй творчості Любов Гррдина. Вона відмовляється від дрібних деталей орнаменту за рахунок єдності загального образу. В її роботах червоний колір надзвичайно насичений, мажорний. При техніці «занизування» його інтенсивність залежить від щільності стібка — то він яскраво-червоний, то рожевий. В роботах майстрів Київщини мережки, які раніше виконували функцію з'єднання окремих частин виробу, виступають як один із основних засобів художнього вирішення. Саме завдяки їм створюється відчуття легкості вишивки, її прозорості. Майстриня Раїса Горбач з Кагарлика по-новому осмислює техніку «набірування». В її роботах ця техніка виступає домінуючим художнім засобом.

Для вишивок Кагарлицького району характерна більш насичена гама червоного кольору, покладеного майже суцільними масами орнаменту. Тут ті ж самі зірочки, але виконані здебільшого в техніці хрестика, «настилування».

Художня вишивка Київщини зберігає яскраву самобутність різних районів. Серед плеяди майстрів художньої вишивки Київщини провідна роль належить Гликерії Цибульовій, творчість якої може служити прикладом глибокого знання традицій і їх плідного розвитку в сучасності. Ще в дореволюційний час її роботи привертали увагу досконалим виконанням, красою рисунка та надзвичайно витонченою гамою колірних поєднань. Протягом життя Гли-керія Кузьмівна збирала орнаменти української народної вишивки.

Найкраща її учениця — вже досвідчений нині майстер Зінаїда Сависько з Василинівки. Вона творчо розвиває узори рідного села, в якому працювали Ганна Собачко та сестри Дериболот.

На прикладі робіт заслужених майстрів народної творчості України Олександри Великодної з Полтави та Олени Василенко з Решетилівки особливо чітко бачимо досягнення сучасного мистецтва вишивки. Застосування таких прозорих тканин, як маркізет, батист, ниток муліне і шовк кардинально вплинуло на художньо-виразні засоби шитва, надало легкості, вишуканості, більш тонкої, ретельної проробки орнаментальним мотивам, використанню ювелірних технік виконання. Для підсилення оптичних якостей білого кольору майстрині вводять незначну кількість жовтуватих, сірих, голубих ниток, користуються протиставленням холодних і теплих тонів.

Вишивка приваблює не тільки жінок. Художники Григорій Гринь та Михайло Півторацький з Опішні — талановиті митці, відомі за межами нашої країни. Вони спеціалізуються на створенні ескізів для чоловічих сорочок. Для творів Гриня характерна напружена колірна гама, іноді побудована на розташованих у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники, діяльність яких спрямована на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.
Дитяча вишита сорочка

Аналіз художньо-стилістичних особливостей сучасної художньої вишивки Черкаської області виявляє розмаїття локальних.особливостей кожної місцевості. Так, на Лівобережжі широко розповсюджені вишивки жіночих блуз білим по білому в техніці «лиштва», «курячий брід», «солов'їні вічка». Цікавою особливістю цих вишивок є горизонтальне розміщення орнаменту по полю рукава у вигляді кількох звивистих гілок, в той час як у полтавських виробах більш поширене їх вертикальне розміщення.

Завдяки вдумливому вивченню і творчому переосмисленню народної вишивки роботи Днтоніни Задувайло, Галини Грабовської набули яскравої своєрідності, неповторного мистецького обличчя. Полюбляє Задувайло поєднання чорного кольору з білим або ж іноді вишиває лише одним чорним кольором, що надає вишивці особливої вишуканості. Створені художницею Грабовською чоловічі сорочки, жіночі блузи насичені глибоким кольором. На відміну від київських вишивок з контрастним сполученням яскравого червоного з чорним, Грабовська у своїх роботах застосовує темно-вишневий колір, глибину якого підсилює чорний. Композиція складається з широких смуг орнаменту «льонок», «калина», «виноград» у поєднанні з білими ажурними мережками. Вражає велика різноманітність композицій. Це розташування нижче полика по рукаву вертикальних навскісних, горизонтальних смуг, що утворюють вишукане павутиння сіточки, в клітинах або на перехрестях якої розміщені орнаментальні елементи.

Особливою славою користуються бездоганні за своєю технікою, високохудожні витвори с. Клембівки — здавна відомого центру художньої вишивки на Поділлі. В наш час славу йому принесли рукодільниці Параска Березовська, Марія Коржук, які першими, ще у 1936 році, здобули почесне звання майстра народної творчості України.

Гуцульщина здавна славиться своїми майстрами, цілими династіями різьбярів, гончарів, ліжникарок, ткаль, вишивальниць, які з покоління в покоління передавали свою майстерність. Велична краса карпатської природи з її яскравими глибокими барвами сприяла виробленню своєрідної образотворчої мови. Так, у вишивці Гуцульщини це монументальний геометричний ор-намент, контрастні зіставлення кольорів. Оперуючи простими геометричними елементами, їх різноманітним колірним заповненням, народні майстрині створюють неповторні, оригінальні вишивки. Адже тут навіть кожен район, село мають своє художнє обличчя, улюблену гаМу кольорів. Рукави жіночих сорочок суцільно вкривають вишивкою або розміщують її у вигляді навскісних то широких густих, то вузеньких орнаментальних смуг, що утворюються з зірочок та розеток.

Художник Дарія Петкевич розробила багато варіантів композицій вишивок жіночих маркізетових сорочок. Часто для вишивання однієї сорочки вона поєднує різні техніки — низь, стебнівку, хрестик. На уставках розміщує мотиви ромбів і стрічкові композиції, нижче них розсіює в шаховому порядку зірочки, подібні укрупненим «солов'їним вічкам», вводить вузенькі мережані смуги. Провідним у її вишивці є помаранчевий колір, йому підпорядковані делікатно введені чорний, зелений, жовтий, фіолетовий. У композиціях вишивок чоловічих сорочок автор застосовує зелений колір як своєрідне тло для жовтого, червоного і чорного. Художниця створила цікаві композиції, виходячи з багатоколірності вишивок околиць сіл Яворова, Річки, Верховини, Кос-мача та ін.

У Косові все життя прожила Ганна Герасимович. За величезний внесок у розвиток вітчизняної художньої культури їй одній з перших на Гуцульщині було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України. З молодих років збирала і вивчала Ганна Юліанівна скарби народної вишивки. Зачарована побаченим, вона створювала нові рисунки, які лягали на полотно скатерок, серветок, доріжок, сорочок. Під її вправними руками утворювались гуцульські орнаменти: «скриньковий», «головкатий», «лумеровий», «чічкатий» та ін. її вишивки — це сплав вікових традицій народної вишивки зі знахідками самої художниці.

Узори майстрині приваблюють тонким відчуттям кольору, життєрадісною гамою поєднань — червоного, жовтого, помаранчевого, зеленого, чорного. Найулюбленішими її техніками були «низинка», хрестик, біла мережка «цир-ка». Особливістю творчої манери майстрині є укрупнення окремих елементів орнаменту, виділення центру композиції. Вишивки Герасимович зберігаються в багатьох музеях країни.

Серед учнів Герасимович була заслужений майстер народної творчості України Ганна Кива. В орнаментах її виробів використані мотиви вишивок карпатського передгір'я, сіл Городенківського району, по-новому переосмислюються народні мотиви «рачки», «кучері», «чічки», «головки».

Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї грунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною пророб-кою деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності вишивок Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнюються іншими кольорами.

Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, «стебнівку», гладь, але найулюбленішою залишається «низинка». Майстриня натхненно і сміливо фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритміко-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника «Вівці мої, вівці» передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву «баранячих ріжків». Візерунок «Подарунок матері», побудований на контрастному протиставленні двох кольорів — чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м'який ліризм відзначає рушники «Гори димлять», «Вечірні зорі».

Орнаменти квітучого краю Гуцульщини бачимо в творчості іншої майстрині з Коломиї — Євдокії Геник. Вона народилась у Верхньому Березові і з дитинства опанувала мову місцевих вишиванок. її рушники «Яворівський», «Квітка з полонини», «Осінь у Карпатах» полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій, витонченістю кольорів.

Широкому розквіту мистецтва гуцульської і покутської вишивки багато в чому сприяє діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва, пропагуються його кращі твори.

Село Виженка Чернівецької області, розташоване в горах, славиться своїм народним мистецтвом. У витворах Параски Клим розквітають барви цього краю, багатство його кольорів лягає на полотно рушників, сорочок. Особливо славиться майстриня вишивкою сорочок «рукав'янок», щедро прикрашених скісними лініями орнаментальних узорів. її найулюбленіша гама кольорів — сполучення жовтого й коричневого або вишневого і зеленого.
Вишиті труси для справжнього українця.
дивись інші роботи кам'янецької майстрині

В орнаментації буковинських сорочок переважають рослинні мотиви, підвищується декоративність загального строю вишивки. Починаючи з 50-х років у Кіцманському, Сторожинецькому, Новоселицькому районах поширюється оздоблення бісером. Ця вишивка потребує великої майстерності і вміння. Яскраві, соковиті кольори бісерної вишивки переливаються усіма барвами веселки і справляють надзвичайно святкове враження. В орнаментиці переважають натуралістичні квіткові мотиви. Якщо в 60—70-х роках превалювали композиції килимового характеру з невеличких за розміром квіток, то згодом поширились укрупнені рослинні мотиви. Рукави закінчують мережками «цирками» рослинного характеру. Блиск білого шовку ефектно контрастує із барвистою «накладеною» вишивкою бісером та стеклярусом.

Творче прочитання і осягнення народних традицій вишивки Буковини, їх подальший розвиток відзначають доробок Олени Гасюк з Вижниці. її скатерки, рушники, сорочки приваблюють своєю різноманітністю, декоративністю.

Розвиток мистецтва вишивки в останнє десятиліття характерний якісними зрушеннями в процесі осмислення його спадщини.

Іде активний процес розширення потенціалу народних майстрів, поглиблення їхніх індивідуальних пошуків, розширення діапазону застосування творів у громадському інтер'єрі, в сучасному одязі.

Особливості художньо-образної мови народної вишивки західних областей, її інтерпретація і сучасне оновлення стали висхідними моментами в творчості майстрів зі Львівщини Софії Коцюбас, Оксани Сатурської, Ольги Возниці, Марії Калиняк, Зіновії Краковецької, Ірини Ольшанської, Олімпії Гушул. Творчість таких художників, як Марія Федорчак-Ткачова і Стефанія Кульчицька зі Львова, Ганна Вінтоняк з Коломиї, Ганна Григоренко з Чернігова, спрямована на переосмислення, наповнення новим змістом давніх традицій, на створення одягу, який відповідає вимогам сьогодення і зберігає стиль кожного регіону.

Казкові узори Ганни Григоренко — це ніби тиха задумлива пісня про красу лісів і лук. Для вишивання майстриня використовує кольори білий, білий з червоним, техніки «лиштва», «вирізування», складні мережки. Кожна робота довершена за художньою майстерністю і віртуозністю виконання. Давні традиції народної вишивки Чернігівщини поєднуються із сучасним кроєм блузок, сорочок, суконь.

Здобули загальне визнання роботи Марії Федорчак-Ткачової. Глибоке вивчення специфіки українського костюма, принципів побудови традиційного орнаменту надихнуло художницю на створення оригінальних фасонів одягу. Творчий успіх художниці — це комплекти весільного одягу, створені на основі весільного народного вбрання окремих областей України.

До традицій народного костюма звертається у своїй роботі Стефанія Кульчицька. Кожен її твір свідчить про те, які великі можливості містить у собі вивчення народних строїв. Художниця використовує і розвиває традиції класичної спадщини народного одягу, його різноманітне декоративне оформлення вишивкою, аплікацією, шнуруванням, металевими прикрасами. Вишивка перебуває в нерозривному зв'язку з кроєм виробу, підкреслюючи і виявляючи його конструкцію.

Художницю Ганну Вінтоняк приваблює логічність і простота народного одягу, його глибока образна наснаженість. її роботи — це осягнення цілісної образно-конструктивної системи народного вбрання, в якій рівноправними елементами є крій, фактура тканини, декоративне оздоблення. Ці принципи сприйняті художницею з позицій сучасної моди. її роботи не копіюють традиційний народний одяг і окремі його елементи, вони є результатом того враження, що справив на художницю костюм тієї чи іншої області.

Глибока образно-декоративна змістовність української вишивки в поєднанні з доцільністю і простотою крою народного костюма приваблюють львівських художниць Валентину Шелест та Світлану Заболоцьку. їхні ансамблі «Полісся», «Полтавчанка» — цілком оригінальні твори.

З позицій сьогоднішнього осмислення народних традицій Шелест та За-болоцька скеровують свою творчу увагу на осягнення основних принципів формотворення художнього образу народного вбрання. Вони виявляють і підкреслюють найбільш типові і виразні засоби декорування і крою.

Верхній традиційний одяг, його своєрідне оздоблення вишивкою, аплікацією надихає художника Будинку моделей України Григорія Мепена. Він дав нове життя таким забутим нині видам верхнього одягу, як західноукраїнська гугля і чуга, і на їх основі створив емоційно виразні гостросучасні за кроєм пальта-накидки, плащі. Орнаментовані сердаки Гуцульщини і свити Подніпров'я були творчим імпульсом у розробці цілих колекцій ансамблів «Сорочинський ярмарок», «Запорожці», «Єдність».

Серед художників, що звертаються до джерел української вишивки, шукають у ній наснагу і натхнення, слід відзначити Михайла Біласа і Лідію Авдє-єву. Різних за своїм творчим спрямуванням, відмінних у засобах і методах художньої мови митців об'єднує ставлення до класичної спадщини народного мистецтва.

Сьогодні в складному і багатогранному процесі розвитку української вишивки працюють народні і самодіяльні майстри, вишивальниці і художники системи промислів. їхня діяльність спрямована на дбайливе збереження і розвиток традицій художньо-образної мови української вишивки.

Водночас для художників-професіоналів головним і визначальним є творчий пошук, новаторство. Так, твори Михайла Біласа в галузі вишивки відзначаються свіжим, оригінальним вирішенням. Художник звертається до традицій української вишивки, але пропускає їх крізь своє світобачення.

Широкий діапазон пошуків художника-модельєра Лідії Авдєєвої. Кожна її робота — творче відкриття, сповнене сміливості і ризику. Інтерес до народного мистецтва, використання його образно-виразної мови яскраво виявилися у створенні колекції «Весілля» для демонстрації в Канаді у 1975 році. Гостросучасні моделі одягу з'явилися внаслідок уважного вивчення барвистого одягу Подніпров'я. Художницю полонили своїм динамізмом і внутрішньою енергією малюнки Ганни Собачко. Серія робіт Авдєєвої — це яскраво індивідуальна інтерпретація, своєрідне прочитання творчості народної майстрині. Образи її підкреслено сучасних, сповнених театральності костюмів — не вихід з реального буденного світу в царину буйної фантазії. Ретроспекція для Авдєєвої — засіб порівняння минулого і сучасного, утвердження їх одночасного існування в сьогоденній культурі. її роботи з успіхом демонструвалися в колекції одягу Республіканського будинку моделей на виставці у США «Людина, суспільство, сім'я» (1988 рік).

Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв'язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність.

Традиції виготовлення ляльок-мотанок

"Дива там, де в них вірять, і чим частіше вірять,
тим частіше вони трапляються.»
Дені Дідро

Традиції виготовлення ганчіркових ляльок на території, де проживали слов'янські народи, існували з сивої давнини і аж до початку 20 століття. Потім, у зв'язку з появою гумових, пластмасових і механічних іграшок, вони, на жаль, забулись. Без перебільшення можна сказати, що зараз спостерігається бум на рукотворні іграшки, у тому числі, на авторські ляльки.

Для виготовлення ляльок можна використовувати різні матеріали: солому, дерево, гілки, шишки, мотузки, тканину, пряжу тощо. Кожен майстер обирає сам. Ляльки бувають ігрові, обрядові та обереги. У цій статті ми поговоримо про ляльки-мотанки – ляльки-обереги. Згідно з народними повір’ями, вони мають чарівні властивості: захищають людину від злих сил, лихого ока, відтягують від людей на себе хвороби і нещастя. Першу таку лялечку робили для немовляти і клали у колиску. Зараз у нас існує звичай прив'язувати червону вовняну ниточку на руку малюка, а раніше для захисту робили лялечки. Маленькі діти носили їх з собою, а старші розставляли в оселі. Крім маленької мотанки, у дитячому куточку повинна була стояти більша лялька - товстушка, або лялька-нянечка. Зараз, нічого не змінилося: невелику можна носити з собою або покласти в авто, а більшу лялечку поставити у квартирі, офісі або готелі.

Зупинимося детальніше на основних вимогах до ляльок-оберегів. При виготовленні заготовки тіла ляльки нічого не можна проколювати голкою – все примотується і прив’язується. Голівка ляльки робиться окремо, після чого на ній вимотується сакральний хрест, і чим більше у нього смуг, тим складніше його зробити. Потім змотується і прив’язується тулуб, ручки та інші деталі. Всі перемотування повинні робитись нитками і тканиною, теж хрестом. Обов’язково потрібно ретельно рахувати вузлики - їх кількість повинна бути непарна. Голку можна брати в руки, коли починаєш одягати та прикрашати. Навіть волосся до голови не бажано пришивати. Я, наприклад, кріплю його хустинами та іншими головними уборами. Національний колорит додається в основному за рахунок головних уборів, костюмів, квітів та прикрас. Важливо використовуаати для вбрання натуральні тканини: бавовну, вовну або шовк. І найголовніше, що варто запам'ятати – з поганим настроєм, навіть не можна починати роботу.

Серед ляльок-оберегів виділяються ляльки-зерновушки (крупенічки). Це амулети, які за народним повір'ям приносять в дім достаток, благополуччя, допомагають досягти успіхів у роботі. При їх виготовленні використовується зерно. Раніше робити ці амулети починали восени і використовували зерно з зібраного врожаю - пшеницю, гречку, просо та інше. Основне правило при виготовленні - заборона застосовувати подрiблену крупу або пластівці, обов'язково лише ціле зерно. Я намагаюся в своїх крупенічках застосовувати якомога більше різних видів злаків: пшеницю, перловку, гречку, рис, пшоно, горох... Можна робити зерновушки у двох варіантах: лялечки і вузлики. Для вузликів вирізують бавовняні мішечки, наповнюють їх різними зернятками, одягають мішечки в кольорові "сорочки" і зв'язують між собою. Можна зв'язати просто червоною ниткою, але гарніше, якщо заплести косу. Червоний колір (нитки, бантик) мусить юути присутнім в оберезі. Вважається, що така зв'язка зернових вузликів є ідеальним амулетом для успіхів у роботі, кар'єрі. Якщо вішаєте у будинку, то швидше за все йому місце на кухні (ближче до холодильника, щоб там багато смачного завжди було) або, якщо працюєте дома, то біля робочого місця. Лялька-зерновушка усередині заповнюється зерном. Дівчинка повинна бути ситою, товстенькою, і ніяких дурниць з талією :). Одягати її потрібно, як кожну таку ляльку, яскраво.

За старих часів кожна маленька дитина, дівчина і жінка робила собі особливу ляльку, слов'яни називали її Бажальницею. Виготовляючи таку ляльку, не скупились на яскраві тканини, намиста, стрічки. Лялька мусіла обов’язково бути з руками. З нею спілкувались і робити їй подарунки - нові хусточки, намистини, стрічки. Коли зробили ляльці подарунок, треба піднести її до дзеркала і попросити віддячити за подарунок виконанням бажання. Тільки не можна давати ляльці людське ім'я. Кличте її Бажальниця, Подружка, Маленька або як самі придумаєте. Пришийте до ляльки, наприклад, красивий гудзик або яскраву намистину, попросіть виконати ваше бажання. З давніх-давен до весілля дівчата вишивали рушники. Зробіть маленький весільний рушничок мотанці-бажальниці (тільки з нової тканини), повісьте їй на ручки, подаруйте щось і загадайте бажання... Сподіваюся все збудеться!

Мотанка-Матуся – одна з найдобріших і найулюбленіших моїх ляльок. Вона символізує головне призначення жінки - дати життя новій людині, піклуватися, захищати та оберігати малюка все своє життя. Мені здається, що це і є найбільше чудо світу. Основні принципи виготовлення ляльки-Матусі такі ж, як і для всіх мотанок. Але обов’язково робити її пишногрудою (треба ж малюка годувати). У руках вона тримає ляльку-немовлятко (пеленашку). Поставити слід у дитячій. Вважається, що мотанка-Матуся захищає і оберігає малюка від злих сил, лихого ока і хвороб.

Щоб захиститися від хвороб, було заведено зробити набір із 12 маленьких і однієї великої лялечки без обличчя, кожна з яких символізує певну хворобу. Ляльки ставили там, де спали, оскільки вважалося, що хвороби вселяються в людину, коли вона спить. А для того, щоб "магія" не закінчувалася, рекомендують раз у рік спалювати старі ляльки і робити нові, бажано, напередодні Великодня.

Крім того, існує безліч обрядових ляльок. Принцип виготовлення той же, але в кожної своя специфіка. Є ляльки до свят: Великодня голубка (вона червоного кольору), Вербниця (до Вербної неділі), на Івана Купала (лялька на один день, можна загадувати бажання й разом з віночками пускати в річку); весільні ляльки - наречений і наречена, з'єднані разом; помічниця по господарству - лялька з дуже довгими ручками, до яких прив'язано багато стрічок тощо.

Щастя вам!

Тетяна Горшкова

 Візити Т.Г. Шевченка до Мойсівки

29 червня (12 липня) 1843 року у супроводі письменника Є.П.Гребінки (1812-1848) до Мойсівки вперше завітав Т.Г.Шевченко. Першим, хто зустрів поета в селі, був етнограф і поет О.С. Афанасьєв-Чужбинський (1817-1876), він і запропонував Шевченку своє помешкання.

Гарно твоя кобза грає,

Любий мій земляче .

Вона голосно співає,

Голосно і плаче.

І сопілкою голосить,

Бурею лютує,

І чогось у бога просить

І чогось сумує.

Ні, не люди тебе вчили,

Мабуть, сама доля.

Степ та небо, та могили –

То широка воля.

Цим віршем привітав Шевченка О.С.Афанасьєв-Чужбинський. На той час Шевченка знали українські пани. Поява « Кобзаря» у 1840 році зворушила їхні серця. То ж не дивно, що звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілась по всьому селу. Гості приходили до помешкання О.С.Афанасьєва-Чужбинського, щоб познайомитись із поетом. Потім Шевченка провели до маєтку Т.Г.Волховської. Всі гості юрмилися біля входу і навіть манірні панночки, які розмовляли тільки по-французьки, з цікавістю чекали появи поета. Шевченко був зворушений таким прийомом і після представлення господині, яка зовсім не розуміла кого їй представляють, розмістився між двома дамами і став душею компанії. Багато панянок читали його твори напам’ять, багато своїх нових творів читав товариству і Шевченко.

Початок 1844 року поет проводить то в Яготині, то у Березовій Рудці, то у Мойсівці. 12 січня 1844 року у Волховських зібралося до півтораста осіб гостей. Між ними був Т.Г.Шевченко. Серед інших веселощів була влаштована лотерея на користь О.І.Шостки. Розігрувався портрет цієї пані, написаний Т.Г.Шевченком.

12 січня 1846 року Т.Г.Шевченко знову в Мойсівці. Серед творів Шевченка, виконаних у Мойсівці, - портрет господині села Т.Г.Волховської і копія портрета П.С.Волховського. Ці картини довгий час прикрашали стіни однієї з віталень будинку. Також були написані дві картини під назвою «Бал у Волховських», карикатурні портрети «Товариства мочемордія».

Перебуваючи у засланні в Кос-Аралі, Шевченко згадував у листах до В.М.Рєпніної6 «…Жива лиона, добрая старушка? И собираютсялипо-прежнему в сей день к нейнецеремонныесоседисочады и домочадцы повеселиться денька на два-три и вновьразъехаться до 12 генваря. Жива лиона и многоли осталось в живых о которых с удовольствиемвоспоминаю?» В іншому листі він пише: «В Мосевке для менябылаесли не искренняярадость, то вовсякомслучае и не угнетающаятоска…» У вірші «Г.З.» (Немає гірше, як в неволі) поет згадує:

І те село, і ті люде,

Де мене, мов брата

Привітали! Чи жива ти

Старесенька мати?

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти простo?

По-давньому, як-то кажуть

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Веселії діти,

Рожевії дівчаточка

І досі в старої

Танцюєте, красуєтесь…

Востаннє Т.Г.Шевченко відвідав Мойсівку влітку 1859 року. Тоді поет у супроводі буфетника Волховських Аристарха Петровича Новицького (1837-1926) пройшовся селом і був у нього на гостинах.

Після смерті Т.Г. Волховської маєток успадкував племінник П.С.Волховського – Експер Павлович Волховський. Новому господарю залишились борги попередньої господині , які, за підрахунками опікунської ради, складали 140689 крб. сріблом. Довелося продати будинок в Ніжині, село Безуглівку, сіножаті, щоб розрахуватися з кредиторами.

1877 року в Мойсівці було відкрите однокласне сільське народне училище. Спочатку в ньому навчалося 36 учнів – 33 хлопчики і 3 дівчинки. Навчання було платним – 6 крб. на рік з кожного учня. Учителем був житель села – Григорій Григорович Малиш, жалування в учителя було 250 крб. на рік. Для потреб училища від Земства виділялось 300крб. на рік , а також жертвував 60крб на рік новий власник Мойсівки - С.Е.Волховський. У цей час проводиться капітальна перебудова приміщення церкви Петра і Павла. 1852 року вийшов Указ « Об исправлениикатолическихкостелов и церквей, находящихся в помещичьихимениях в православные церкви». Виконуючи Указ за даними «Ведомостей» (1868-1890рр) «…церковь в с.Мойсевкабылакапитальноисправлена с расширениембоковыхпристроек…» Поруч з готичним стилем споруда набрала ознак класичного стилю. З’явилися чотириколонна і восьмиколонна галереї, балкон над головним входом до храму, гіпсові прикраси. З чотирьох сторін від храму стояли невеличкі каплички. Вся територія церковного двору була огороджена тином з вмурованими металевими гратами. Ворота прикрашали дві колонні арки. Приміщення старого храму Різдва Іоанна Хрестителя з часом постаріло і не відповідало сучасним вимогам, тому його розібрали, кладовище закрили і перенесли на теперішнє його розташування. На початку ХХ ст. Петропавлівська парафія села Мойсівка налічувала 1696 осіб чоловічої та1671 особу жіночої статі. До приходу входили села Мойсівка, Погреби, Степанівка, хутори Петропавлівський, Прохоровича, Шрамківський. На території приходу діяли: школа грамоти, три земські школи. При храмі знаходились архів і бібліотека. У Храмі служив священик отець Андрій Монжевський із жалуванням 140 крб. на рік і два псаломщики - Гаврило Орлов (36крб на рік) і Григорій Питецький (53крб на рік). Старостою храму був житель села Погреби Леонтій Приймак.

Після реформи 1861 року (відміна кріпосного права) останній господар села Мойсівка В.Е. Волховський опинився у скрутному фінансовому становищі. Продавши частину земель селянам (Новицьким, Пампухам, Нещадимам, Богославцям (Сергіївським), а Богославцям (Дем’янівським) – цегельню, Волховський оголосив себе банкрутом.

Наш Шевченко

      Серед тих визначних діячів, чиї серця, помисли, талант спрямовані на служіння народові,чия душа сповнена високої любові до батьківщини, Шевченко по праву займає почесне місце, бо з таким вогнем у душі захищав свободу і незалежність вітчизни, честь і гідність народу. Безсмертне ім’я великого українського поета і художника Т. Г. Шевченка відоме скрізь як ім’я людини, що віддала своє життя боротьбі за свободу українського народу.

     У тісному єднанні з російськими революційними демократами Шевченко вів боротьбу проти царизму і кріпосництва, він був безстрашним, невтомним співцем волі, полум’яним патріотом своєї батьківщини, служив народові, віддав йому свою геніальну творчість, жар свого серця.

    Своєю творчістю Т. Г. Шевченко відкрив нову епоху в українській літературі, створив чудові зразки поезії, які могутньо зазвучали над світом як гнівне звинувачення царизмові, як пристрасний заклик до активної боротьби за кращу долю. Натхненні поетичні твори ТарасаШевченка – неоціненний скарб світової літератури – стали надбанням широких народних мас.

    За півтора століття після смерті поета накопичений величезний інформаційний матеріал про його життя і творчість. Видані цікаві спогади сучасників: художників, літераторів,громадських діячів, істориків, етнографів, акторів, представників духовенства,військових, політиків, рідних і близьких поета, і навіть звичайних селян. У цих спогадах по крихітках відтворюється живий і неповторний образ Тараса Григоровича, його чуйна і зворушлива душа, погляди й світогляд.