Побут українських козаків

Говорити з великою часткою вірогідності про звичаї українських козаків можна, починаючи з періоду гетьмана Павла Скоропадського. Коли ж козацтво тільки починало формуватися як явище, воно носило «різношерстий» характер. Серед перших козаків були і татари, і поляки, і українці, і білоруси, і росіяни та багато інших народів. Тоді говорити про козаків – захисників православ'я не доводилося. Але з роками це положення змінилося. З часом саме дотримання звичаїв і обітниць зробило козаків козаками.

Після скасування козацтва російською імператрицею Катериною Великою багато звичаїв та обрядів забулися – загубилися. Однак історики знайшли багато відсутніх частин головоломки, і ми можемо досить точно уявити собі козака в зеніті слави: нещадного до ворогів воїна, норовистого, якому при цьому не чужі були великодушність і щедрість, а гостинність козаків була настільки ж легендарною, як і їх героїчні походи проти Золотої Орди і Речі Посполитої.

Постійні війни і сутички на кордонах створили, якщо можна так висловитися, «веселого воїна». Козаки могли днями безперервно пити з товаришами, гуляючи масштабні застілля – вони знали, що під час війни не візьмуть ані краплі до рота, щоб залишатися максимально боєздатними одиницями. Щодня дивлячись в очі смерті, козак залишається мовчазним в побуті, сумним солдатом, суворим батьком. У той же час він міг і «розгулятися», розповісти іскрометний жарт, влаштувати «шоу». Адже козаки не тільки пам'ятали про смерть, а й розуміли: у житті занадто багато болю, щоб витрачати його ще й на повну самоізоляцію. Будучи сімейними людьми, поважаючи товаришів, залишаючись відданими своєму народові, козаки обрали основою для свого побуту 10 біблійних заповідей. Від цих заповідей відбулися обряди і багато традицій козаків.

Традиції і обряд не були «висічені в камені», а передавалися з вуст у вуста, перетворюючись на «неписаний закон». Біля витоків традицій лежали повагу до старших, шанування гостя, повагу до жінки.

Козаки і батьки

Основа основ козацької громади: мати, батько, хресний і хресна. Вважалося, що діти віддають останні борги батькам на 40-й день після їх смерті – на поминках.

Хрещена мати була «другою мамою» для хрещениці, допомагаючи готувати дівчинку до життя дружини козака. Хресна вчила майбутню козачку рукоділлю, праці, домашньому господарству. Хресний ж ставав «другим батьком» хрещеника – він готував хлопчика до козацької служби. І тут, як не дивно, він грав роль куди більшу, ніж батько хлопчика – і попит з нього був куди більший.

Мати і батько залишалися «іконами», без дозволу яких діти не сміли навіть приступити до роботи. Це один із звичаїв, збережений донині: патріархальна козача сім'я живе саме так. Неповага до батьків була ледве чи ні гріхом смертним, а про весілля без батьківської згоди молоді люди навіть подумати не могли. У роки козацтва розлучень практично не бувало.

Ставлення до старших

Не важливо, хто перед козаком – старий жебрак або старий отаман, повага до прожитого життя залишалась однаково високою. Розуміючи, що вік бере своє, і людина вже об'єктивно не здатна виконати ту чи іншу роботу, молодші козаки завжди і в усьому допомагали старшим односельцям. При них вони ставали більш стриманими, дбайливішими. Якщо старий заходив у будинок або на збори, козаки вставали, а зустрічаючи старого на вулиці, кланялися.

Крім того, при старших не дозволяли сидіти, курити і говорити без дозволу. Лихословити і перечити старшому – нечуваний злочин тих років! Неввічливо було обганяти старшого за віком – обов'язково треба цікавитися дозволом пройти повз нього. В хату вперед пропускали старших.

Варто також відзначити, що літні люди були чи ні суддями: одного їх слова було достатньо, щоб вирішити будь-який конфлікт «молодих», будь то бійка чи суперечка.

Шанування жінки, а особливо старшої сестри, прищеплювалося з малого віку. До глибокої сивини молодший брат знає старшу сестру тільки як «неньку», що виходжувала брата, коли мама була зайнята домашньою роботою.

Козаки і гості

Козаки вірили: гість посланий Богом. Особливо бажаними і шанованими гостями були люди, що прийшли здалеку, просто незнайомі люди і ті подорожні, що потребують дах над головою. Загальним презирством користувався той, хто відмовив гостю в притулку.

Гостя завжди садили на чолі столу і пропонували краще місце для відпочинку. Цікаво, що мінімум три дні козаки не цікавилися у гостя ані ім'ям, ані місцем, звідки він прибув – це вважалося непристойним. Гості були настільки культовими особистостями, що їм місцем поступалися навіть старі. Подорожуючи козацькими землями, козак міг не брати їжі ані для себе, ані для коня – він скрізь був бажаним гостем, адже у нього скрізь є родичі, дівера, свати, куми, товариші по службі. На худий кінець завжди є просто незнайомі люди, що почитають гостя, як і самі козаки. Козаки майже ніколи не зупинялися в заїжджих дворах.

У місті Богуслав (Херсонська область) в державному архіві зберігається такий запис: «Я служив два роки в Богуславі, а звідти недалеко козачі рибні заводи. Бувало, прийдеш на завод, а тебе навіть не запитають, що ти за людина, а негайно: дайте-но поїсти козакові і чаркою горілки пригостить, може бути, він прийшов здалеку і втомився, а як поїси, ще й запропонують відпочити, а потім тільки запитають: «Хто такий? Чи не шукаєш роботу?
– Ну, скажеш, шукаю.
– Так у нас є робота, приставай до нас.»

Майже неймовірний факт, якщо вірити католицькому священику та історику Єнджею Кітовічу: у будь-якій Січі можна було залишити мішечок грошей на вулиці – він залишиться на своєму місці. Козаки не крали ані у своїх, ані у гостей, а пригостити своїм вином перехожого було для них священним обов'язком.

Ставлення до жінки

По поведінці жінки (будь то мати, сестра або дружина) оцінювався сам козак в тій же мірі, як і сам ставився до них. Дотримуючись християнської доктрини, козаки пам'ятали: «Так буде боятись дружина чоловіка свого». При цьому зберігалися вікові устої: чоловік не втручався у справи жінки, а жінка – у справи чоловіки. Обов'язки були строго розмежовані, і займатися чоловікові жіночою справою було ганьбою.

Жінка незалежно від свого статусу в сім'ї була персоною № 1 для захисту, тому що вона – майбутнє козацького роду. Хоч у жінок того часу було не так багато прав порівняно з сучасницями (наприклад, жінки не могли бути присутніми на зборах, їх «голосом» виступали батько, старший брат, отаман або хресний батько), але вони користувалися таким пошаною, що права чоловіків їм не дуже-то і були потрібні. Глава сімейства не так часто з'являвся вдома – більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. Звичайно, його слово було в сім'ї законом, але в його відсутність главою залишалася мати, відповідальна за виховання дітей. Цікаво, що навіть випадковий перехожий міг легко «надерти вуха» шибеникові, просто зробити йому зауваження і відвести дитину додому, де батьки «додадуть» за негідну поведінку.

Крім того мати і батько ніколи не з'ясовували стосунки при дітях – вони берегли їх від нещасть всіма способами. Цікаво, що козачка до чоловіка зверталася по імені та по батькові, а до незнайомого козака – тільки «чоловік». Вона не з'являлася на людях без покритої голови, не носила чоловічого одягу, а стрижка волосся вважалася ганьбою.

До своїй дружини козаки зверталися по імені (в літньому віці – «мати» або навіть по імені та по батькові). До жінки-незнайомки козаки зверталися відповідно до віку: «матуся», «сестра», «дочка» («внучка»).

Відносини між козаками

Підходячи до групи людей, козаки кланялися зі словами «Здоровенькі були, козаки!», «Здорово, козаки!» і т.д., на що слідувала відповідь: «Слава Богу!». При зустрічі після довгої розлуки, при прощанні, а також на головні свята (наприклад, на Великдень) козаки обіймалися й прикладалися щоками.

Діти зверталися до старших, ніби до рідні: «дядько», «тьотя», «тітка», «дядько». Додавали ім'я, якщо знали. До козаків і козачок похилого віку вони зверталися «батько», «діду», «баба», «бабуся» з додаванням імені, якщо, звичайно, знали його. Такий звичай і зараз зустрічається повсюдно.

Заходячи в будинок, козаки обов'язково хрестилися, дивлячись на образи святих, а чоловіки обов'язково при цьому знімали шапку. При виході з хати або куреня вони робили те ж саме.

Просили вибачення і дякували козаки практично завжди з божим ім'ям на вустах: «Прости Христа ради», «Бережи тебе Господь», «Спаси, Христос». Без молитви козаки не починали і не закінчували ані трапези, ані польові роботи. Цікаво, що козаки відчували потребу в допомозі ближнім: вони обов'язково спочатку запропонують їжу та випивку тому, хто сидить поруч, а потім тільки самі скуштують харчі, обов'язково допоможуть підняти те, що впало, допоможуть щось донести до потрібного місця. Козаки ніколи не відмовляли в милостині, бо гріх.

Крім того, козаки вважали, що борг гірше неволі, тому всі борги намагалися повернути якомога швидше. Навіть безкорисність – борг, за який треба відплатити тим самим.

Хоч самі козаки ставилися до випивки позитивно як до способу проведення дозвілля, їх ставлення до п'яниць було, ніби ті – вороги роду козацького. Померлого випиваку гребували ховати з усіма – для них був окремий цвинтар, поруч з самогубцями. П'яницям рідко ставили хрести, але завжди забивали осиковий кіл у могилу.

Козаки любили прикрашати свої бойові заслуги під час застіль, але вони не брехали в побуті, і особливо – в справах. Страшна ганьба для козака бути спійманим на брехні. Цікаво, що під час гулянь, дітям не дозволялося не тільки знаходитися за одним столом з дорослими, але навіть бути присутнім в кімнаті в цей момент. Ще більш суворим у плані застіль були старообрядницькі сім'ї: не дозволялися тютюн і випивка, крім вина.

Сьогодні на весіллях можна побачити одну з «ігор» – викуп і крадіжку нареченої. Цей звичай зберігся з часів козацтва. Якщо батьки не дають згоди на весілля дочки, наречений міг її «умикнути». Відбувалося це, правда, виключно за попередньою змовою майбутніх молодят – молодий козак платив «викуп» майбутньому тестеві. Але якщо молода людина «зганьбила честь» дівиці, а справа не закінчилася весіллям, конфлікт міг дійти до кровопролиття, до якого приєднувалися навіть далекі родичі. Сім'я – культ козака.

Побут козаків

Одяг – друга шкіра козака. Він носив тільки свій одяг і тримав його в чистоті. Прийти на застілля брудним – за це можна було легко стати об'єктом загальних насмішок. Любителі випити, козаки на застіллях намагалися не напиватися до чортиків. Примітно, що «горілку» козаки розносили виключно на підносах, і якщо до випивки тягнувся той, хто вже добряче «набрався», його просто обносили. Таку людину могли легко відправити проспатися. Одна з застільних пісень нагадувала: «Пій, то розум не пропивай». Випивати не змушували – це справа добровільна, але хоча б пригубити чарку під час тосту козак зобов'язаний.

Цікаво, що в побуті були як окремі гуляння (чоловіків з чоловіками і жінок з жінками), так і загальні, і під час загальних застіль чоловіки сідали з одного боку столу, а жінки – з іншого. Козаки знали: хмільна голова може допустити зайве щодо чужої дружини. Швидкі на розправу козаки цілком могли закінчити таке застілля і бійкою, і пустити в хід зброю.

Довгий час до весіль не допускалися неодружені пари. Це пояснювалося турботою про моральність молоді, так як під час весільних застіль допускалися певні вольності. «Прилиплі» до вікон погляди молодих людей – звичайна справа під час весіль.

Строгість козаків на людях легко пояснюється їх способом життя. Козаки не були надлюдьми, і в боях теж зазнавали втрат, нерідко значних. Їхні дружини могли голосити чоловікам, мовляв, «ніколи під руку мене не візьмеш, не притулишся до мене, дитини не приголубити – як дикун!». У душі козаки відчували сором за те, що вижили в битві, де померли їхні товариші. Їм не хотілося своїм щастям зайвий раз нагадувати про горе козачкам, які втратили своїх чоловіків. Щоб невтішна вдова не пояснює маленькій дитині важку правду, що батько більше не повернеться, козаки ніколи не брали своїх дітей на руки.

При всій строгості, козаки дуже любили подарунки та гостинці. Звідки б козак не їхав, він обов'язково щось везе з собою, навіть йдучи в гості.

Похорон

Козачий похорон мало чим відрізнялися від інших. Якщо вмирала незаймана, тіло несли виключно тільки такі ж молоді козачки, віддаючи таким чином данину поваги цнотливості і непорочності покійною.

Тіло померлого несли на кладовище на ношах. Труну чоловіка покривався чорним або червоним покривалом і білим – труну жінки.


Козацький кінь

Ставлення до коня у всіх без винятку козаків було особливим. Кінь – кращий друг і вірний супутник козака. Перед від'їздом на війну, жінка кланялась в ноги тварині, «щоб повернув козака додому», і тільки потім – батьків чоловіка, щоб не переставали читати молитви за його здоров'я. Коли козак повертався, дружина також кланялась спочатку коневі – дякувала.

Коли ховали козака, якщо його кінь залишався живий, він йшов першим перед похоронною процесією (навіть попереду рідні покійного) позаду труни. Коня покривали чорним або червоним чепраком (підстилка під сідло), а збоку до сідла підвішували зброю козака.

Відносини між козацькими громадами та сусідами

Козак ніколи не образить свого односельця, не обдурить його, завжди допоможе, ставиться до нього, як до брата. Однак грабунком «на стороні» козаки не гребували. Вони намагалися звести до мінімуму грабежі у одновірців, але віддати вогню польське, татарське або турецьке поселення для них було майже богоугодною справою. При всіх своїх перевагах, козаки були нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, чужої крові, тому їх напади на сусідні держави подеколи були не менш жорстокими і жахливими, ніж татаро-монгольські набіги на Русь.

При цьому козаки не просто ненавиділи, але відверто не терпіли трусів, до якого б роду вони не відносилися. Боягуз-ворог міг не розраховувати на легку смерть. Козаки були людьми справи, і часто говорили: «Від зайвих слів слабшають руки».

Виховання козака


Козаки нерідко залишалися холостяками. Холостяцькому життю «сприяли» постійні війни – люди просто не встигали обзавестися сім'єю. Ті ж, хто віддав перевагу розпусті, а не сімейному життю, якщо були спіймані «на гарячому», каралися смертю.

Були й ті козаки, які брали обітницю безшлюбності, цілком віддаючи себе військовій службі. Такі люди виховували чужих дітей – майбутніх козаків – «всім світом». Поява перших зубів у дитини, перші його слова, перші кроки викликали бурю захоплення у загартованих десятками, а то й сотнями боїв воїнів!

Народження хлопчика для козака – справжня радість... І справжнє горе для матері. Микола Гоголь без перебільшень описував побут козаків у своєму творі «Тарас Бульба», і мати, що вмовляє батька залишити дитину хоча б на кілька днів, щоб надивитися на свою кровинка, на своє щастя, боячись, що більше ніколи його не побачить, не була вигадкою. Хлопчик – значить воїн за замовчуванням. І подарунки йому були відповідні: рушниці, ножі, порох, лук і стріли. Як тільки у дитини прорізався перший зуб, його несли до церкви на молебень Іванові-воїну. Часто у цих малюків першими словами були не «мама» чи «тато», а «пу» і «но» – команда стріляти і наказ коню рухатися вперед. Козаки були неперевершеними стрілками. Існують підтвердження, що кращі могли вибити монетку з рук людини, що тримає її на значній відстані. Все через те, що діти з малого віку вчилися стріляти під час ігор з однолітками. Дитина в три роки могла скакати по двору на коні, а в п'ять років – у всю роз'їжджати по степу.

Жінка

До заміжжя молоді дівчата були повністю вільними від багатьох обмежень і часто грали на одному рівні із своїми майбутніми чоловіками.

Як писалося раніше, перші козацькі об'єднання складалися, в тому числі, з татар, які сповідували мусульманську віру. Тому до XVI століття влада чоловіка над жінкою була необмеженою. Але вже до кінця XVII століття жінки отримали ряд вольностей, особливо ближче до старості. Дійшло до того, що жінка навіть могла стримати чоловіка, якщо вважала, що він «говорить або дозволяє собі зайве».

Суміш різних кровей робила жінок особливо красивими. Що відзначається донині – українки вважаються одними з найкрасивіших жінок світу. Такими були й козачки, що відзначено рядом письменників, у т.ч. Львом Толстим. Досі, з козацьких часів тягнеться відмінна особливість господині будинку: охайний вигляд, гарний одяг і постійний догляд за домашнім затишком.

Душа козака

Козаки були послідовні у своїй жорстокості до іновірців та народів з іншими звичаями. Готові мстити за колишні гоніння і приниження, вони самі являли собою приклад незламної волі – в жорстокості до самих себе. Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Яскравим прикладом служить отаман Запорізької Січі Дмитро Вишневецький. Коли він потрапивши у полон, султан наказав підвісити свого найлютішого ворога на гаку над прірвою за ребро. Він не відрікся від Христа і продовжував проклинати Магомета до тих пір, поки не сконав. Легенда свідчить, що турки вирізали і з'їли його серце, сподіваючись отримати хоробрість козацького отамана.

Козаки вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею в після смерті.

Багатства козаків Звичайно, козаки не були лицарями на білих конях. Як і всяке військо того часу, вони віддавалися піратству і грабіжкам. При любові до багатств, вони залишалися непідкупними до самого заходу ери козацтва. Історія зберегла яскравий приклад принциповості козаків, який служить нагадуванням, що душа дорожча від золота.

У 1627–1637 рр.. козаки часто здійснювали набіги на турецькі володіння, і султан нічого не міг протиставити їм. Він слав послів, обіцяючи козакам щорічну данину, якщо тільки ті відмовляться від грабежів. Козаки визнали цю пропозицію образою їх козачої честі, на що відповіли новими набігами. Остання надія султана – дар чотирьох золотих каптанів козацьким воєводам. Вони гидливо відкинули дари мовляючи, що їм не потрібні султанські подарунки.

Морські походи

Морські походи козаків не перестають вражати своєю зухвалістю і удачливістю. Їх походи не припинялися ні в тумани, ні в шторми. На легких козацьких кораблях поміщалося від 30 до 80 осіб. На цих обшитих очеретом судах вони примудрялися розоряти навіть Стамбул. І не просто розоряти, а звільняти і забирати на батьківщину полонених – своїх братів. Рідкісне явище на морі – «гра в одні ворота» якоїсь із сторін конфлікту. Козаки практично завжди виходили переможцями з морських битв, пускаючи на дно добре озброєні турецькі кораблі з усією командою. Козаки громили портові міста Туреччини, Румунії, Грузії.

Козача слава

Строга дисципліна, принциповість і жорстокість до ворогів козаків робили їх «ласим шматочком» для будь-якого європейської держави. Сам спосіб життя, повний аскетизму, поневірянь і горя, загартував цих людей. На службу козаків запрошували французи і німці, однак найбільше у свою армію прагнули дістати козаків найближчі сусіди. Так, в 1574 році молдавський правитель Іоан Воде Лютий (Вітязул) просив козаків допомогти впоратися з турецьким гнітом і здобути незалежність від Османської імперії. Сам гетьман Іван Свірговський з військом близько 1400 осіб виступив на допомогу братам по вірі. Іван Лютий зустрічав козаків гарматними залпами, а на бенкеті в їх честь приніс старшинам срібні блюда з горами червінців на знак подяки. Козаки відкинули гроші, сказавши, що прийшли допомогти впоратися з невірними – і нічого більше. Примітно, що перша битва, що відбулася в 1575 році, закінчилася нищівною поразкою турків, хоч військо козаків було набагато меншим – і це при облозі фортеці! Після цього відбувся ще ряд блискучих битв, однак під час однієї з ключових (при штурмі Кілії, нині Одеська область), гетьман пав у битві (згідно з текстом однією з народних пісень, що дійшла до наших днів, його полоненили і стратили у Стамбулі). Розділене раніше самим гетьманом військо не встигло з'єднатися вчасно, а турки підірвали частину міста разом із козаками під час облоги Свігорським, і, організувавши контратаку, розбили практично все військо. Зазнавши колосальні втрати, дві армії козаків все ж з'єдналися після поразки першої, повернувшись на Україну.